1972 р.
друга хвиля масових затримань діячів антирежимного руху;

зміна політичного керівництва УРСР
Друга хвиля затримань дисидентів
Всесоюзна кампанія щодо ліквідації дисидентського руху
Друга після 1965 р. операція органів держбезпеки УРСР проти української інтеліґенції. 28.06.1971 ЦК КПРС ухвалив таємну постанову "Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів", яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши "місцевого матеріалу". Політбюро ЦК КПРС 30.12. 1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий детектив зі "шпигунськими пристрастями" (див. „Справа Добоша").

Починаючи з 12.01.1972 р. впродовж півтора року в Україні були заарештовані біля ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську обл. Росії, потім у Сибір (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко Та Ін.). Хто Не Давав Показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан) – були запроторені до психлікарень. Поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше (В.Лісовий, М.Лукаш).

Нова хвиля репресій (червень 1970 р. – другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус (помер у в'язниці 1985 р.), І.Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
Важливо: Володимир Щербицький — радянський партійний та державний діяч. Перший секретар ЦК КПУ з 1972 р. по 1989 р. Займав централістську позицію щодо відносин із Москвою. Підпорядковував економічні інтереси України союзним потребам. Сприяв русифікації. Боровся з дисидентським рухом.
Зміна керівництва УРСР
Українізація, інтернаціоналізм та русифікація в УРСР
Петро Шелест — постать в українській історії досить неоднозначна й суперечлива. З одного боку, він був яскравим вихованцем сталінської адміністративно-командної системи. Уміння оперативно орієнтуватися в складних ситуаціях, своєчасно засвідчити свою відданість союзному керівництву дали змогу П.Шелестові тривалий час, з 1963 по 1972 pp., очолювати компартійну владу України.

Як і Л.Брежнєв, П.Шелест належав до консерваторів, послідовних противників процесів десталінізації. Він безкомпромісно виступав проти політичних реформ і рішуче боровся з дисидентським рухом. П.Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції в Чехословаччину, тому що боявся поширення демократичних ідей з неї в Україну.

З другого боку, П.Шелест здобув образ поміркованого поборника українських національних інтересів. Він з великою прихильністю ставився до процесів українізації 20-х років, прагнув відродити окремі її позитивні елементи, відстоював українську мову й культуру. Зокрема, П.Шелест намагався українізувати управлінський апарат і вимагав, щоб українська мова стала мовою діловодства. Внаслідок цього в 60-х pp. три чверті керівних посад у республіканському компартійно-радянському апараті обіймали українці.

П.Шелест з неприхованою симпатією ставився до праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона додавала йому аргументів у частих суперечках щодо національних проблем з вищим керівництвом КПРС. Як і М.Хрущов, Л.Брежнєв намагався повністю русифікувати українців. Під цю політику компартійні ідеологи підводили теоретичну основу, вигадавши «радянський народ» як нову спільність людей, що сформувалася внаслідок соціалістичних перетворень у СРСР. Зрозуміло, що ця спільність могла виникнути тільки за рахунок повної асиміляції росіянами інших «рідних братів». У цій ситуації українофільство П.Шелеста ставало для центру політично небезпечним.

Л.Брежнєв, однак, не форсував подій, а поступово готував передумови для усунення П.Шелеста від влади. Вони визрівали разом зі зміцненням влади Л.Брежнєва в Москві та позицій В.Щербицького в Україні. У березні 1972 року П.Шелест піддається гострій критиці за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». У травні цього ж року його звільняють від обов'язків першого секретаря ЦК Компартії України й призначають одним із заступників голови Ради міністрів СРСР. Незабаром за дорученням головного партійного ідеолога країни М.Суслова в Академії наук УРСР підготовлено негативну рецензію на книжку П.Шелеста «Україно наша Радянська», де її автор звинувачується в українському націоналізмі. У квітні 1973 року цю рецензію без підписів авторів опублікував журнал «Комуніст України» під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Брутальна, убивча критика, що містилася в ній, змусила П.Шелеста негайно подати заяву про вихід на пенсію за станом здоров'я.

У травні 1972 року першим секретарем ЦК КПУ обирають В.Щербицького, який щоб зміцнити своє становище, замість прибічників П.Шелеста на звільнені посади призначав своїх людей.

Унаслідок кадрових переміщень В.Щербицький досяг потрібного балансу керівних сил, що гарантували йому повну підтримку й стабільність влади. Окрім радикальних кадрових змін у вищих ешелонах влади, відбулися істотні зміни й на нижчих рівнях республіканської партійної організації. Під час обміну партійних документів у першій половині 70-х pp. з партії виключено З тис. осіб. У той час позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри й трактувалося як одне з найсуворіших покарань.

За часів керівництва В.Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л.Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї. Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.

У період перебування В.Щербицького на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція УРСР. Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління.
Важливо: апогеєм «малої відлиги» в Україні стала поява в 1969 році книжки першого секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста «Україно наша Радянська», яка своїми відвертими національними мотивами викликала незадоволення й навіть роздратування в союзному центрі, що в свою чергу призвело до усунення П. Шелеста від влади та подальшої зміни керівництва УРСР та тотальної русифікації.

Всі права застережено © DoZNO
Made on
Tilda